Стежка вздовж моря
1
Нора освоїла ділянку раніше за них. Поки вантажники носили коробки крізь розчинені двері, вона двічі обійшла огорожу, тицьнула морду під кожен кущ і знайшла місце, звідки між соснами було видно океан. Потім напилася з миски на терасі й лягла впоперек входу до вітальні, ніби тепер дім треба було стерегти й від вантажників.
— Їй тут буде добре, — сказав Деніел.
Лора сиділа на сходинці тераси, підклавши долоню під живіт. До терміну лишалося трохи більше місяця, і після переїзду поперек нив дужче, ніж зазвичай, хоча сама вона майже нічого не носила.
— Їй-то так, — сказала вона. — А нам?
— Нам теж. Я про це подбаю. — Він дивився, як собака мчить до сосон. — І гуляти з нею тепер не обов’язково щоранку. Хай бігає.
Будинок Деніел знайшов навесні, коли вони вже майже погодилися на квартиру ближче до Лісабона: надіслав оголошення просто з аеропорту і за два дні домовився про перегляд. Білий двоповерховий дім стояв на краю селища на захід від Кашкайша, сусіди починалися за кам’яними мурами й чагарями, а до найближчого супермаркету треба було їхати. Деніелові подобалося і те, і те.
Про те, що будинок винайнято, Лора дізналася з фотографії підписаного договору. Вона хотіла відповісти, що ще думає, і зрозуміла, що думати вже нема про що. До вагітності вона перекладала на конференціях — французька, англійська, португальська. Останній контракт закінчився в березні. Нових вона не брала: Деніел порахував, що після пологів буде не до того, і порахував правильно.
З боку океану ділянка закінчувалася низьким кам’яним муром із металевою хвірткою. За нею йшла громадська стежка: вона тяглася краєм плато, то підходила до самого урвища, то знову ховалася в кущах. Вище на схилі стояв іще один будинок, з якого з їхньої тераси було видно тільки верхній поверх і частину даху. Увечері там засвічувалося одне вікно.
Першого тижня Деніел облаштовував дім так, наче мав здавати його замовникові. Викликав майстра перевірити сигналізацію, поміняв замок на бічній хвіртці, хоча старий справно працював, поставив доводчик на двері з гаража. У технічному приміщенні повісив план будинку, знайдений серед паперів попереднього власника, підписав автомати в щитку й закріпив поруч ліхтарик у пластиковому тримачі.
— Ти купив окремий ліхтарик для щитка? — спитала Лора.
— Ну а як. Зникне світло, і що, шукати ліхтарик у темряві?
— У твого батька висів точно такий самий.
— Так? — Він замислився. — Ну, значить, хоч у чомусь він мав рацію.
Батько Деніела знав правильний порядок для всього. До гаража не можна було заходити босоніж, машину ставили передом до воріт, хлібним ножем різали тільки хліб. На запитання «навіщо» існувала одна відповідь: так треба. У батьковому домі ніколи нічого не траплялося: не горіло, не текло, ніхто не різався хлібним ножем. Деніел виріс із певністю, що вся річ у правилах, поїхав і став казати «так зручніше». Свої прохання він, на відміну від батька, завжди пояснював, і Лора здебільшого погоджувалася, бо пояснення були розумні.
З Норою все було ще простіше. Він узяв її з притулку за два роки до знайомства з Лорою. Півторарічна вівчарка на той час змінила двох господарів, останній повернув її через тиждень: завелика, загаласлива, забирає забагато часу. Деніел приїхав подивитися на іншого собаку, а Нора сиділа біля сітки й мовчала. Працівниця сказала, що її збираються приспати, і перелічила причини, вже записані в картці. Деніел забрав Нору того ж дня. Відтоді вона трималася біля нього, а команди виконувала швидко, хоч іноді спершу зазирала йому в обличчя.
— Бачиш? — казав Деніел. — Думає.
Уперше Лора вийшла на стежку через чотири дні після переїзду, коли Деніел поїхав до міста. Збиралася пройти хвилин десять, як радив лікар. День був ясний, стежка виявилася рівнішою, ніж здавалося з тераси, і огинала виступи скелі такими плавними дугами, що за кожним поворотом відкривався ще один короткий відтинок, який природно було пройти. Потім наступний. Зупинилася вона тільки там, де кущі розступалися й узбережжя було видно на кілька кілометрів. Обернулася. Білу стіну їхнього дому ще можна було впізнати, але тераса вже зливалася із сусідніми дахами. Телефон показував, що вона йде двадцять сьому хвилину.
— Я ж казав, там відстані оманливі, — сказав увечері Деніел.
— Ти там гуляв?
— Раз, коли дивився ділянку. — Він простягнув їй пляшку води. — Наступного разу бери телефон.
— Я брала. Вісімдесят два відсотки, якщо ти зараз спитаєш про заряд.
— Якраз збирався, — зізнався він і поцілував її в скроню.
За п’ять тижнів вони повернулися з пологового. Нора зустріла машину біля воріт, скавуліла й намагалася зазирнути всередину, але коли Лора вийшла з дитиною на руках, завмерла і тільки витягла шию, втягуючи повітря.
— Хай понюхає, — сказала Лора.
— Потім, — відповів Деніел. — Норо, назад.
Третього дня він приніс із гаража рулетку. Лора спершу вирішила, що він збирається щось міряти для меблів, але Деніел зачепив стрічку за ніжку колиски, простягнув її підлогою і на позначці два метри приклеїв шматок синьої малярної стрічки.
— Це для кого? — спитала Лора.
— Для нас. Щоб було зрозуміло.
— А Норі?
— Норі не потрібні метри. Їй потрібна межа. — Він покликав собаку, показав на колиску і відводив Нору назад, доки вона не опинилася біля смужки. — Місце.
Нора лягла.
— Дене, вона його навіть не чіпає.
— Я знаю. Я їй довіряю, але не настільки, щоб перевіряти, що буде, коли він смикне її за вухо. Привчити зараз простіше, ніж через пів року.
Надвечір синя смужка відклеїлася від теплого каменю, і Лора викинула її, знайшовши під столом. Нора вже не потребувала її: вона сама лягала приблизно за два метри від дитини, а якщо хотіла підійти ближче, спершу дивилася на Деніела.
2
За кілька тижнів Деніел перестав перевіряти, де Нора. Правило працювало: собака не підходила до колиски, не пхала морду Лорі під руку під час годування і, коли дитину переносили з кімнати в кімнату, йшла слідом і зупинялася на відстані. Тільки м’яч вона тепер приносила Деніелові саме тоді, коли він брав сина на руки. Він відсилав її на місце, і наступного разу вона приходила з м’ячем трохи раніше, щойно він тягнувся до колиски. Він відсилав її знову. Якщо він не реагував зовсім, вона йшла з м’ячем на терасу й лягала там спиною до будинку.
У суботу по обіді Деніел мив машину біля гаража. Дитина спала у візку на терасі, Лора сиділа поруч із горнятком кави. Нора перша почула когось на стежці й зірвалася з місця так різко, що задні лапи прослизнули по каменю.
— Норо! — гукнув Деніел з-за машини. Гавкіт не вщух.
Лора першою спустилася до нижнього муру. Біля хвіртки стояв сивий чоловік у старій куртці, а поруч із ним сірий пес із темною мордою. Повідець висів у чоловіка на плечі, згорнутий кільцем, а пес стояв без нього. Лора одразу це помітила, бо й сама не любила водити Нору на повідці. Деніел вважав, що дисципліна починається з повідця, і щоразу, коли вона поверталася з прогулянки з повідцем у кишені, дивився на неї так, ніби вона забула замкнути двері.
Нора металася вздовж муру. Чоловік не відступив і не став її заспокоювати. Він стояв і дивився на неї з цікавістю.
— Ну добре, — сказав він звичайним голосом, яким говорять із сусідом через паркан. — Ти мене помітила. Я тебе теж. Можна вже не кричати.
Нора гавкнула ще кілька разів, уже для порядку. Тоді він просунув руку між прутами хвіртки, долонею донизу, і залишив її так. Лора встигла злякатися. Нора підійшла, обнюхала його пальці, зап’ястя, рукав і раптом замахала хвостом, повільно й широко, як махала тільки Деніелові.
— Норо. До мене.
Деніел ішов через галявину, витираючи руки об джинси. Нора озирнулася й неохоче відійшла.
— Добрий день, — сказав чоловік і спокійно забрав руку. — Перепрошую, що без дозволу.
— Вона може вкусити незнайомого.
— Тоді мені пощастило. Я Мартін, живу вище схилом. — Він кивнув на пагорб. — А це Фінн. Йому дев’ять, і він уже воліє, щоб решта бігала за нього.
— Деніел. Лора.
Рук через хвіртку тиснути не стали. Мартін глянув на візок на терасі й привітав їх, без зайвих запитань. Потім спитав, скільки Норі.
— Майже п’ять.
— Виглядає молодшою. Якщо захочете, їх можна якось відпустити побігати разом. Далі стежкою є великий порожній пустир, машин там немає.
— Зараз не варто, — сказав Деніел. — У нас щойно народилася дитина, вона ще звикає.
— Розумію.
Мартін попрощався й пішов далі. Фінн трусив поруч, не відстаючи й не забігаючи вперед. Нора рушила вздовж огорожі за ними, і Деніел дав їй пройти кілька кроків, перш ніж покликати. Вона зупинилася, подивилася вслід і повернулася. Деніел звелів їй сісти, лягти й знову сісти. Нора все виконала.
— Навіщо? — спитала Лора.
— Щоб вона знала, що робити, коли поруч чужі. Коли собака знає, що робити, їй спокійніше. І нам. — Він погладив собаку й пішов назад до машини. — Ти бачила, як він пхнув руку? Я б на його місці не став.
— Вона ж його не вкусила.
— Цього разу. — Деніел вичавив губку. — А де він живе? Он там, нагорі?
— Мабуть, он у тому будинку. — Лора показала на дах над соснами. — Вілла на пагорбі.
— Вілла на пагорбі? — перепитав він.
— А що?
— Нічого. Звучить як назва роману.
З тераси долинув плач. Лора пішла до візка, і Нора рушила було за нею, але на краю тераси зупинилася сама, хоча ніхто їй нічого не казав.
За два дні Лора знову побачила Мартіна, з кухні, крізь скляні двері. Він ішов стежкою у зворотному напрямку, Фінн плентався поруч. Нора підбігла до хвіртки, коротко гавкнула раз і замовкла. Мартін нахилився до неї, щось сказав, і Нора замахала хвостом.
Увечері Деніел спитав, чи проходив хтось стежкою.
— Люди ходили, — сказала Лора.
— Нора гавкала?
— Майже ні.
— Значить, звикає. — Він відчинив холодильник.
Лора подивилася у вікно. На пагорбі вже світилося.
3
Уранці Деніел забирав дитину після першого годування і ходив із нею вітальнею, слухаючи новини в одному навушнику, а Лора встигала прийняти душ і часом знову лягти на пів години. Нора тепер приносила м’яч заздалегідь і клала біля стільця Деніела, поки в нього були вільні руки. Якось він кинув м’яч крізь відчинені двері, але Нора повернулася надто швидко: Деніел уже тримав сина, і м’яч ліг йому на черевик.
— Зараз ні. Місце.
Нора подивилася на м’яч, потім на нього й пішла на терасу.
— Раніше ти грався з нею вранці, — сказала Лора з кухні.
— Раніше в мене вранці були вільні обидві руки, — відповів він і поцілував сина в маківку.
Роботи в Деніела після народження сина побільшало, а може, Лора просто почала помічати кожну його поїздку окремо. Він продавав дорогі речі людям, які не збиралися нічого купувати, доки не поговорять із ним. Іноді вистачало відеодзвінка, іноді доводилося вечеряти в іншому місті. Платять йому, любив повторювати Деніел, за результат, а не за години, з чого випливало, що годин ніхто не рахував. Наступного місяця в нього були Мадрид, Париж і Дубай.
— А Дубай надовго?
— Три ночі. Ну, чотири дні, якщо з дорогою.
— Чотири дні.
— Знаю. Слухай, я можу повернутися нічним у четвер, а в п’ятницю посидіти вдома. У кабінеті, — додав він, поки вона не встигла, і обійняв її. — Я знаю, що тобі важко. Якщо стане зовсім погано, я скасую.
Лора знала, що він справді скасує, і саме тому казати, що стало зовсім погано, їй не хотілося.
Коли син почав довго лежати не спавши, Лора постелила йому на підлозі у вітальні щільну бавовняну ковдру. Нора спершу обходила її, потім почала лишати на краю свій мотузяний м’ячик. Того дня, коли це сталося, Деніела не було. Лора годувала сина на дивані й вільною рукою гладила собаку, яка сиділа поруч, привалившись плечем до її ноги. Син кинув груди й заплакав, Лора прибрала руку, і Нора одразу пхнула морду їй під долоню. Потім іще раз, наполегливіше. Дитина кричала дедалі голосніше, собака повернула до неї голову, і Лора почула короткий низький звук. Спершу їй здалося, що Нора зітхнула. Потім звук повторився.
— Геть.
Нора не зрушила, і Лора повторила:
— Геть, Норо.
Вона виставила її на терасу й зачинила скляні двері. Коли дитина заспокоїлася і Лора відчинила, Нора пройшла крізь вітальню, не глянувши на неї, і лягла в коридорі.
Увечері Деніел перестав різати помідори, щойно вона почала розповідати.
— Вона гарчала? На нього?
— Не знаю, на кого. Він плакав, я прибрала руку…
— Але дивилася вона на нього.
— Так.
— Ось через це я й запровадив це правило, — сказав Деніел і поклав ніж.
— Можливо.
— Що означає «можливо», Лоро? На тебе вона ніколи не гарчала. На мене теж.
Він покликав Нору, присів перед нею й узяв її голову в долоні.
— Дитину не чіпаємо. Зрозуміла?
— Вона не знає слова «дитина».
— Інтонацію знає. — Він відпустив собаку й повернувся до помідорів. — І одну з ним її не лишай. Навіть якщо він спить.
— Дене, я й не лишаю.
— Добре.
За тиждень лікар дозволив гуляти довше. Спочатку Лора ходила дорогою між віллами, де з візком було легше, але машини там проносилися швидше, ніж їй хотілося, і майже не було тіні. Тоді вона спробувала стежку. Перші метрів двісті колеса застрягали між камінням, потім земля стала щільнішою. Нора бігла поруч без повідця й поверталася, щойно Лора її кликала.
Вона збиралася дійти тільки до місця, звідки було видно довгий шмат берега, але дитина спала, вітру майже не було, і наступний поворот виявився зовсім близько. За ним стежка пішла вгору, візок довелося штовхати двома руками, а нагорі відкрився будинок на пагорбі. З цього боку він виглядав інакше, ніж з їхньої тераси: сірий камінь, великі вікна, низький дах, дві старі сосни і між ними басейн. Лора поправила плед і подивилася на вікна. Там нікого не було.
Додому вона повернулася за дві години.
— Далеко сама не ходи, — сказав увечері Деніел. — Зламаєш колесо — весело буде тягти назад.
— У мене був телефон.
— Телефон візок не полагодить. — Він подивився на неї. — Я не забороняю тобі гуляти. Просто думай, куди заходиш.
Наступного дня Лора пішла дорогою. Через день знову обрала стежку, але до будинку на пагорбі не дійшла.
4
У суботу Деніел написав із Дубая, що зустріч затяглася і він подзвонить пізніше. Лора надіслала йому фотографію сина, і за кілька хвилин повідомлення позначилося як прочитане. Надвечір здійнявся вітер, двері на терасу довелося зачинити. Син заснув близько дев’ятої.
Лора ставила горнятко в мийку, коли почула воду. Кран був закритий, шум ішов знизу. Вона відчинила шафку й побачила, що на дні вже стоїть калюжа, а з металевого обплетення шланга б’є тонкий струмінь. Маленький вентиль на трубі не піддавався навіть крізь рушник, а коли вона натиснула сильніше, струмінь тільки поміцнішав.
Деніел не відповів ні на перший дзвінок, ні на другий. Аварійна служба керуючої компанії озвалася автовідповідачем португальською, з якого Лора, прослухавши його двічі, зрозуміла тільки, що на вихідних треба залишити номер. Вода тим часом перебралася з кухні до вітальні й тонким шаром повзла до скляних дверей. Лора написала Деніелові: «У нас тече. Де загальний кран?» — і пішла до технічного приміщення, до плану, який він повісив першого тижня. Електрика була підписана акуратно, кожен автомат. Води на плані не було.
Нагорі заплакав син. Лора постояла посеред кухні, потім загорнула його в ковдру, поклала у візок, замкнула Нору в будинку й вийшла крізь бічну хвіртку на стежку.
У темряві підйом до будинку на пагорбі здався коротшим, ніж удень. Біля воріт горів ліхтар. На другий дзвінок у будинку засвітилося, і Мартін сам відчинив хвіртку, у старій сірій сорочці з закоченими рукавами.
— У мене тече вода, — сказала Лора. — Я не можу її перекрити.
— Де?
— Під мийкою. Здається, шланг.
— Хвилинку.
Він повернувся з невеликою металевою скринькою з інструментами й курткою в руці й пішов із нею, не зачинивши хвіртки. Фінн вийшов на ґанок, подивився їм услід і лишився у дворі, наче йому доручили вартувати. Дорогою Мартін ні про що не питав. На спуску переднє колесо застрягло між камінням, він мовчки взявся за ручку візка, витягнув його й одразу відпустив.
Нора зустріла їх біля хвіртки, раз гавкнула на чужого й замовкла, коли він сказав їй «привіт». Вода у вітальні вже дійшла до килима. Мартін зазирнув під мийку й спитав, де головний кран. Лора не знала. Тоді він вийшов до воріт, присвітив телефоном у низьку шафку в стіні біля поштової скриньки, звірив номер на табличці й повернув один із двох вентилів. У будинку стало тихо.
— Я навіть не знала, що він там, — сказала Лора.
— Тепер знаєте.
Мартін зняв годинник, поклав його на кухонний острів і, тримаючись за край стільниці, опустився навколішки в калюжу перед шафкою. Штани на колінах одразу потемніли. Він провів пальцями по мокрому шлангу.
— Лопнуло обплетення біля гайки. Якщо заглушити цю лінію, вода в будинку буде, тільки в кухонному крані до понеділка не буде холодної.
— Мені байдуже.
— Добра відповідь.
У його скриньці кожен інструмент лежав на своєму місці. Мартін вибрав два ключі, відкрутив шланг, знайшов латунну заглушку, намотав на різьбу білу стрічку. Працював він повільно, але жодного зайвого руху не робив, і Лора спіймала себе на тому, що дивиться на його руки: широкі долоні, короткі нігті, старий білий шрам на вказівному пальці.
— Звідки у вас усе це?
— Залишки.
— Від чого?
— Від життя, — сказав він серйозно, а потім усміхнувся. — У кожному домі щось лишається від минулого ремонту.
Коли вода знову пішла, а з’єднання лишилося сухим, він узявся обома руками за край стільниці й підвівся. Спершу на одне коліно, потім на повний зріст, і ще секунду постояв, спираючись на камінь, ніби роздивлявся заглушку.
— До понеділка витримає. Потім купіть новий шланг, краще одразу два, другий того самого віку.
Воду з вітальні вони виганяли вдвох: Лора збирала її рушниками біля кухні, Мартін гумовою шваброю гнав до відчиненої тераси. Мокрий край килима перекинули через два стільці.
— Не знаю, як вам дякувати, — сказала Лора. — Ви прийшли серед ночі у вихідний і повзали в мене під мийкою.
— Було чим зайнятися. — Він надів годинник. — Мені справді приємно, що я став у пригоді.
Син заворушився у візку. Лора взяла його на руки, і Нора, що була підійшла ближче, сама зупинилася приблизно за два метри. Мартін подивився на собаку, потім на Лору, але нічого не сказав.
Біля дверей він узявся за ручку й знову її відпустив.
— Можна попросити вас про одну річ? Не кажіть чоловікові, що це був я.
— Чому?
— Мені здалося, йому не сподобалося, що я тоді розмовляв із вашою собакою. Може, я помилився.
— Він нічого такого не казав.
— Тоді тим паче не треба. Інакше у вас буде розмова, без якої сьогодні можна обійтися.
— Він не забороняє мені розмовляти із сусідами.
— Я цього й не казав. — Мартін відчинив двері. — На добраніч, Лоро.
— Добре, — сказала вона йому в спину. — Не скажу.
Він кивнув, не обертаючись, і пішов стежкою до свого дому, де на нього чекали відчинена хвіртка і Фінн.
На екрані телефона висіли два повідомлення від Деніела: «Щойно звільнився» і «Усе гаразд?» Правда означала б розмову про те, чому на плані немає води, а на цю розмову в неї не було сил. Лора відповіла: «Так. Уже все гаразд». Він подзвонив одразу.
— Ти як? Де знайшла кран?
— Біля воріт, коло лічильника.
— А, точно. Я ж тобі показував, ні?
— Може бути. Не пам’ятаю.
— Ну, неважливо. А шланг що?
Лора відчинила шафку. На трубі блищала латунна заглушка.
— Поки заглушила лінію. У понеділок викличу сантехніка.
— Сама? — Пауза була короткою. — Молодець.
Він розповів, де краще замовити шланг, попросив уранці перевірити з’єднання й спитав про сина. Коли розмова скінчилася, Лора ще раз подивилася на своє повідомлення — «Уже все гаразд» — і витерла стільницю. У кімнаті пахло морем.
5
Уранці Лора перевірила заглушку раніше, ніж поставила чайник, і ще раз через пів години. Серветка лишалася сухою. До обіду визирнуло сонце, вітер висушив кам’яну підлогу, і, якщо не рахувати килима на терасі, від учорашнього вечора майже нічого не лишилося. У понеділок прийшов сантехнік, замінив обидва шланги й сказав, що вентиль під мийкою давно закис.
— Головний кран знаєте де?
— Тепер так.
Деніел повернувся ввечері. Нора перша почула машину, а коли він увійшов, стала на нього передніми лапами. Він відштовхнув її коліном, поставив валізу й однаково засміявся. Поцілував Лору, потім сина, сів на підлогу й довго чухав собаку за вухами.
За вечерею він спитав, чи сильно залило.
— До килима дійшло.
— До перського? Чорт. — Він вийшов на терасу, помацав край, понюхав. — Пощастило. А лінію ти чим заглушила?
— Заглушкою.
— У нас була заглушка?
— Знайшлася. В інструментах.
— Я навіть не знав, що в нас є підхожа, — усміхнувся він.
— Тепер знаєш.
— А сантехнік скільки взяв? — спитав Деніел, і Лора з полегшенням пішла по рахунок. Наступні десять хвилин вони обговорювали, чи справді два шланги в Португалії мають стільки коштувати.
Пізніше він відчинив шафку під мийкою, покрутив нові вентилі, провів пальцем по з’єднаннях.
— Нормально зроблено. Бачиш, треба було одразу міняти обидва.
— Ти казав.
— Я багато чого кажу, — мовив він, зачиняючи дверцята, і Лора засміялася.
Уночі вона годувала сина і, повернувшись у ліжко, раптом згадала, як Мартін зняв годинник і поклав його на кухонний острів, перш ніж стати навколішки у воду. Вона повернулася на бік. Уранці про годинник уже не думала.
За два дні Лора збиралася пройтися дорогою. На перехресті ліворуч було до селища, праворуч до океану, і вона повернула праворуч. Стежка після вітру просохла, візок їхав легко. Там, де стежка починала підійматися, з-за повороту вискочила Нора, а за нею, не поспішаючи, вийшов Фінн. Сам. Він обнюхав колесо візка й сів.
— Ось ти де, — сказав Мартін, з’являючись слідом. — Я вже почав підозрювати, що ти змінив родину. — Тут він побачив Лору. — Добрий день. Усе сухо?
— Цілком. Нові шланги, обидва.
— Значить, добрий сантехнік.
— Або просто хотів продати два шланги.
— Це теж ознака доброго сантехніка.
Нора підійшла до нього й підставила шию.
— Вона вас пам’ятає, — сказала Лора.
— Ще б пак. Я ж у неї ночував. — Він скривився. — Перепрошую, це прозвучало гірше, ніж я хотів.
Лора засміялася, і ніяковість минула.
Стежка тут була достатньо широка, щоб іти поруч. Мартін сказав, що живе тут дев’ять років.
— І не набридло?
— Поки ні. Але я намагаюся не хвалити це місце людям, які вже купили тут будинок.
— Ми винаймаємо.
— Тоді ще можете врятуватися.
— Вам тут не подобається?
— Подобається. Саме тому й не раджу. Кожен, кому я радив, купував будинок, а потім скаржився мені на вітер.
Вона так і не зрозуміла, жартує він чи ні. На розвилці, де вузький підйом вів до його дому, Мартін зупинився й спитав, як звати малого. Лора назвала ім’я, і він повторив його один раз, наче перевіряв, чи правильно розчув.
— Добре ім’я. До побачення, Лоро.
Він пішов угору, Фінн за ним. Лора рушила далі вздовж моря, пройшла один поворот, потім другий і повернула назад, тільки коли прокинувся син.
Увечері Деніел розповідав про клієнта в Дубаї, який тричі змінював умови угоди, а потім спитав, чи вона гуляла.
— Так.
— Дорогою?
— Біля моря. — Лора поправила синові слинявчик. — З візком сьогодні нормально.
Вона вже збиралася розповісти про Фінна, який вийшов з-за повороту без господаря.
— Тобі ще вина? — спитала вона натомість і пішла по пляшку.
6
Наступні два тижні Лора тричі зустрічала Мартіна. Уперше він ішов назустріч, розмовляючи телефоном, підняв руку й не зупинився. Удруге звернув до свого дому раніше, ніж вона дійшла до підйому. Утретє він сидів на низькому кам’яному мурі біля стежки й витягав скалку з Фіннової лапи.
— Потримати?
— Якщо він вам дозволить.
Фінн лежав на боці й терпів. Мартін розсунув шерсть між пальцями, підчепив скалку нігтем і показав собаці.
— Оце через нього була трагедія?
— У Нори так не виходить, — сказала Лора. — Лежати спокійно, коли їй щось не подобається. Вона йде геть. Або сперечається.
— Як собака може сперечатися?
— Дивиться. Не виконує одразу. Удає, що не чує. Раніше вона такою не була. До дитини.
Вони пішли разом. Одне колесо візка весь час тягло до краю стежки, і Лора раз у раз його вирівнювала.
— Деніел каже, вона ревнує і це мине. А якось вона навіть гарчала, коли син плакав.
— А що ще вона робить?
— Тягає Деніелові м’ячик саме тоді, коли в нього на руках дитина. Лізе під руку. Ображається й іде на терасу.
— Як на мене, усе це робить звичайна собака, якій бракує уваги, — сказав Мартін. — Я на її місці теж тягав би м’ячик.
— А ви гарчали б на немовля?
— На немовля ні. На м’ячик, може.
— Деніел заборонив їй підходити до дитини ближче ніж на два метри. Відміряв рулеткою.
— Рулеткою, — повторив Мартін без жодного виразу. — А що було раніше: два метри чи ревнощі?
— Два метри, — сказала Лора не одразу. — З першого дня.
— А гарчати вона почала пізніше.
— Набагато пізніше. І що з цього випливає?
— Нічого. Я вашу собаку майже не знаю. Просто тепер знаю, що було спочатку.
На розвилці Фінн зупинився й озирнувся. Мартін сказав йому «почекай», і той сів.
— От бачите, — сказала Лора. — Ви йому наказали.
— Попросив.
— Яка різниця?
— Якщо він не сяде, я не стану доводити йому, хто тут головний. Піду з’ясовувати, чому не сів.
— А якщо він утече?
— Значить, загубився я. Він же знає, де він. — Мартін подивився на Фінна. — Його предки тридцять тисяч років ходили за нашими й якось не губилися. Губляться ті, кого все життя водять на повідку. Їм нема чого запам’ятовувати дорогу.
— Із собаками все так складно?
— З людьми складніше, — сказав Мартін і замість звернути до дому пішов далі вздовж моря. — Фіннові корисно пройтися.
Лора спитала, ким він працює.
— Уже майже ніким.
— Так не буває.
— Буває, якщо добре підготуватися.
— А вам скільки років, якщо не секрет?
— П’ятдесят чотири.
Лора здивувалася сильніше, ніж хотіла показати, і він це помітив.
— Що?
— Я думала, більше. Ненабагато, — поквапливо додала вона.
— Уже легше.
Вона й справді вважала його старшим, через сивину і через те, що під час першої зустрічі він здався їй людиною іншого покоління. Тепер, коли вони йшли поруч, п’ятдесят чотири роки не здавалися їй старістю. Уперше за кілька місяців із нею говорили про щось, крім дитини й розкладу.
— А вам? — спитав він.
— Тридцять.
— Тоді ми квити. Я думав, менше.
— Брешете.
— Трохи.
На майданчику над урвищем син заворушився. Лора нахилилася поправити ковдру, а коли випросталася, Мартін уже стояв за кілька кроків і дивився на воду.
— Мені час назад.
— Звісно. До зустрічі.
Провести її він не запропонував.
Увечері Деніел написав, що затримається до вечері. Лора відповіла «Добре» і хотіла додати, що зустріла на прогулянці Мартіна, але так і не додала.
За кілька днів, уже стоячи біля хвіртки з візком, вона помітила, що вийшла майже в той самий час, коли минулого разу зустріла його біля кам’яного муру.
7
Того дня Мартіна на стежці не було. Лора дійшла майже до спуску на маленький кам’янистий пляж, нагодувала сина, що прокинувся, на лавці й довго дивилася назад, на порожню стежку, якою пройшли тільки дві жінки з палицями для ходьби та хлопець на велосипеді. Наступного дня вона навмисно обрала дорогу між віллами, а через день знову пішла до моря.
Мартін наздогнав її ззаду. Спершу вона почула Фінна, який порівнявся з Норою, потім кроки.
— Сьогодні без скалок? — спитала Лора.
— Поки що.
Повідець, як завжди, висів у нього на плечі. Біля старого сірого каменя з рівними отворами по краю, який Лора давно вважала уламком якоїсь стіни, Мартін зупинився й носаком черевика відкинув суху гілку.
— Що це? — спитала вона.
— Гадки не маю. Щоразу зупиняюся й намагаюся зрозуміти. — Він провів пальцем по одному з отворів. — Щось тут кріпили. Огорожу. Або стовп.
Він випростався. У візку прокинувся син. Лора дала йому соску, і Нора, що була підійшла ближче, зупинилася від одного її «не треба». Мартін тим часом дивився на океан і не обернувся.
Далі вони йшли мовчки, поки Лора не спитала, де йому найбільше подобалося жити.
— Залежить від віку. У тридцять мені подобалися великі міста. У сорок місця, звідки легко поїхати. Тепер тут.
— Бо звідси важко поїхати?
— Навпаки. Аеропорт поруч.
— Ви завжди лишаєте собі вихід?
— Намагаюся, — сказав він цілком спокійно.
Назустріч ішла родина з двома маленькими дітьми, і один із хлопчиків побіг до Нори. Лора схопила собаку за нашийник раніше, ніж устигла подумати.
— Не треба, будь ласка.
— Вона кусається? — спитав батько, перехоплюючи сина.
— Ні. Просто не треба.
Коли вони розминулися, Лора відпустила нашийник.
— Деніел сказав би, що я мала взяти її на повідок.
— А повідок у вас є?
Вона кивнула на ручку візка, де він висів.
— Тоді, може, він мав би рацію.
— Ви мали сказати щось інше. Для контрасту.
— З ким?
Лора засміялася й не відповіла. Мартін показав на смугу хмар далеко над водою й сказав, що за годину буде дощ. Небо над ними було цілком ясне. На розвилці до його дому Фінн сам звернув угору, Мартін попрощався й пішов за ним, а Лора рушила далі вздовж моря, хоча вже розуміла, що могла повернути додому на попередньому відгалуженні.
Дорогою назад переднє колесо візка почало клацати на кожному оберті, і його знову повело праворуч. Дощ почався, коли до дому лишалося метрів триста. Деніел відчинив їй гараж зсередини.
— Бачив на камері, як ти підходиш. Змокла? Я ж уранці казав, що буде дощ.
— Ти сказав узяти куртку.
— Ну так. Бо дощ.
— Дене, це різні речі.
— Добре, добре, — сказав він і стягнув із неї мокрий каптур.
Він вийняв сина з візка й передав Лорі, і саме тоді Нора обтрусилася посеред гаража, обдавши водою велосипед і шафу з інструментами.
— Надвір!
— Дене, там дощ.
— Я не казав їй там жити. — За пів хвилини він відчинив бічні двері, впустив собаку й витер її старим рушником. Потім присів біля візка й прокрутив колесо. — Давно так?
— Кілька днів.
— Чому не сказала?
— Воно ж їде.
— Питання було не в цьому. — Він зняв колесо. — Вісь трохи зсунулася. Це лагодиться.
Він послабив кріплення, вирівняв колесо, затягнув, перевірив друге. Лора прокотила візок уздовж гаража, і той пішов рівно.
— Ти вмієш лагодити все на світі?
— Тільки те, що зібране на гвинтах. Якби його заклинило на стежці, було б не смішно. — Він дістав із набору маленький шестигранник і поклав у кишеню сумки на візку. — Хай лежить.
— Дене.
— Він важить двадцять грамів.
— Я не про вагу.
— А про що?
Лора й сама не знала.
— Я не забороняю тобі ходити, — сказав він. — Просто якщо щось можна передбачити за дві хвилини, чому б не передбачити? І став його тепер тут, між велосипедом і шафою. Після стежки колеса брудні, у коридорі вже дві сірі смуги.
— А дитину мені потім через гараж носити?
— Через двері. Там три метри.
За вечерею він розповів, що в четвер летить до Женеви, а потім, наливаючи їй води, спитав:
— До речі, той сусід із собакою ще ходить? Мартін.
— Мабуть. — Лора відпила зі склянки. — Іноді бачу його на стежці.
— Нора на нього більше не гавкає?
— Ні.
— Хоч одного запам’ятала, — сказав Деніел і заговорив про Женеву.
Прибираючи зі столу, Лора згадала слово «іноді». Це була правда. Просто правди в ньому було менше, ніж у «тричі за два тижні» чи «він піднявся зі мною до розвилки».
Уранці вона викотила візок із гаража й біля хвіртки за звичкою повернула до моря. За кілька кроків згадала, що збиралася до аптеки, а аптека була в протилежному боці. До стежки було менше п’яти хвилин, до аптеки п’ятнадцять. Лора розвернула візок і пішла до аптеки. Стежку вона вирішила на якийсь час залишити в спокої.
8
Із Женеви Деніел повернувся в п’ятницю ввечері, із шоколадом для Лори й м’яким зайцем для сина. У суботу він уперше за кілька тижнів сам повів Нору гуляти й повернувся за дві години. Собака була мокра по черево й одразу лягла на прохолодну підлогу кухні.
— Я її виганяв, — сказав Деніел, наливаючи собі води. — Треба хоч раз на тиждень нормально з нею виходити. Ділянка ділянкою, а це не те.
— Я тобі казала.
— Казала. — Він присів і провів долонею по собачому боці. — Ми всі краще поводимося, коли втомлені. — Він випростався. — Слухай, хочеш, на вихідних кудись поїдемо? Сінтра, Ерісейра. Куди скажеш.
— Мені байдуже.
Вона сказала це й одразу зрозуміла, що це неправда. Що було правдою, вона не знала.
У понеділок по обіді Лора знову пішла дорогою між віллами. Нору не взяла: дорогою їздили машини, а Деніел вважав, що там собаці місце тільки на повідку. Одразу за перехрестям дорога пішла вгору й почала огинати пагорб. Лора ніколи раніше не ходила нею так далеко і лише біля сірих воріт із ліхтарем зрозуміла, куди прийшла. Це був той самий ліхтар, під яким вона дзвонила в домофон у ніч потопу. Підйом зі стежки виходив сюди ж, до Мартінового дому, тільки з іншого боку.
Вона прискорила крок, щоб пройти повз, і тієї миті візок клюнув носом. Переднє колесо, яке Деніел вирівняв тиждень тому, зіскочило з осі, прокотилося асфальтом і лягло в рів. Лора встигла підхопити ручку, син навіть не прокинувся.
Колесо вона знайшла, шестигранник теж, у кишені сумки, куди його поклав Деніел. Гайки не було. Лора пройшла кілька метрів назад, дивлячись під ноги, і повернулася ні з чим.
Першим до неї вийшов Фінн: хвіртка, як і тієї ночі, була відчинена. Потім Мартін, із пакетом пошти в руці.
— Це у вас у руці ваше колесо чи ви його знайшли? — спитав він.
— Це моє колесо. Гайка десь на дорозі.
Він присів біля візка, подивився на вісь, на шестигранник у її руці.
— Добре, що у вас є ключ. Погано, що немає гайки. — Він підвівся. — У мене знайдеться підхожа. Закочуйте у двір, на трьох колесах доїде.
Двір виявився меншим, ніж Лора уявляла. Басейн був затягнутий сірим покриттям, біля стіни стояли три великі керамічні діжки, у двох стирчали сухі стебла. Мартін пішов до сарая й загримів там бляшаними коробками, а Лора, бо син прокинувся й заплакав, сіла з ним на терасі.
— Я якраз зварив каву, — сказав Мартін, повернувшись із жменею гайок. — Собі. Але її вистачить на двох.
— Без молока й без цукру.
— Тоді я майже не брав участі.
Поки він добирав гайку й порався з віссю, вона годувала сина й пила його каву. Звідси їхній дім було видно краще, ніж його дім від них: біла стіна між соснами, шматок даху, тераса.
— Ваш дім звідси здається маленьким, — сказав Мартін, не підводячи голови.
— Ви читаєте думки?
— Ви на нього дивитеся.
— А ваш з нашої тераси здається величезним.
— Це корисна властивість пагорба.
— Я сьогодні навмисно пішла дорогою, — сказала Лора й сама не зрозуміла, навіщо це сказала.
— Теж добра дорога, — відповів Мартін і затягнув гайку. — Просто веде сюди ж.
Він прокотив візок плиткою туди й назад, потім іще раз перевірив друге колесо.
— Тут ваш чоловік добре затягнув. А цю гайку, схоже, хтось поставив без шайби. Тепер доїдете до Лісабона.
Лора подивилася на годинник. Минуло сорок хвилин.
Біля воріт Мартін віддав їй шестигранник.
— Тримайте при собі. Він, виявляється, потрібен.
На півдорозі телефон у сумці завібрував, і тільки тоді Лора побачила три пропущені від Деніела.
— Ти де? Я вже сорок хвилин удома, дзвоню тобі.
— Іду, іду. Ти ж казав, до шостої.
— Зустріч скасували. У тебе все гаразд?
— Так. Телефон у сумці був.
— А. Ну добре, чекаю.
Коли вона увійшла в хвіртку, Деніел чекав на терасі. Підняв над сином каптур, подивився на годинник.
— Дві з половиною години?
— У візка відпало колесо. Просто на дорозі.
— Те саме? — Він одразу присів, прокрутив колесо, спробував гайку. — Тримається. Ти сама поставила?
— Шестигранник знадобився, — сказала Лора.
— Бачиш? — Деніел випростався, задоволений. — Двадцять грамів. — Обличчя в нього було таке задоволене, що виправляти його було шкода. Він поцілував її. — Тільки напиши наступного разу, якщо йдеш надовго. Я не знав, шукати тебе чи ні. Давай так: якщо більше години, просто повідомлення. «Усе гаразд». Більше нічого.
— Домовилися.
Увечері вони дивилися фільм. Деніел тримав руку в неї на плечі, Нора лежала в його ніг. Посеред фільму Лора зрозуміла, що не знає, про що він.
9
Наступного дня Деніел сам нагадав про повідомлення. Він сидів на кухні перед двома екранами, поруч у переносній колисці спав син.
— Лиши його мені, — запропонував він. — У мене два дзвінки, потім вільна година. А ви з Норою погуляйте по-людськи. Їй це потрібніше, ніж йому.
Без візка стежка стала іншою. Не треба було вибирати, куди ставити колеса, можна було просто йти. Нора забігала за повороти й поверталася, коли Лора її кликала. Підйом до Мартінового дому Лора пройшла не зупиняючись. Біля урвища прийшло повідомлення від Деніела: «Спить». Вона відповіла: «Чудово».
Мартін і Фінн ішли назустріч. Старий пес брів повільно, опустивши голову, і, коли Нора спробувала втягти його в гру, ліг посеред стежки.
— Усе, — сказав Мартін. — Він вирішив, що на сьогодні досить.
— І ви просто повернете додому?
— А навіщо тягти його далі?
— У Нори такого вибору не буває.
— У Фінна теж не завжди. Коли рішення мушу ухвалити я, він іде. Зараз не мушу.
Над морем уже кілька хвилин збиралося щось темне, і перші краплі впали, коли вони дійшли до розвилки. За пів хвилини полило по-справжньому.
— До мене три хвилини, — сказав Мартін. — До вас двадцять. Обирайте.
Нору з Фінном лишили під навісом у дворі, а Лора вперше опинилася всередині будинку. Кухня була маленька: газета на столі, на холодильнику один магніт із номером ветеринарної клініки.
— Тут зовсім не схоже на віллу, — сказала Лора, витираючи обличчя паперовим рушником.
— А як має виглядати вілла?
— Більшою.
— Знизу все, що нагорі, виглядає значнішим. — Він увімкнув кавоварку. — Зараз мине. Тут дощі короткі.
Телефон лежав на столі екраном догори. Минули година й сім хвилин. Лора відкрила листування й написала: «Усе гаразд. Пережидаю дощ». Подивилася на ці слова й надіслала.
— Контрольний сеанс зв’язку? — спитав Мартін, ставлячи перед нею горнятко.
— Ми домовилися, що я пишу, якщо йду більше ніж на годину.
— Розумно.
Вона чекала, що він скаже ще щось, але він сів навпроти й пив каву.
— Ви навмисно нічого не кажете?
— Про що?
— Про все це. — Вона кивнула на телефон.
— А що тут скажеш? — Мартін знизав плечима. — Ви написали йому правду. Дощ справді йде.
Лора перевернула телефон екраном донизу. Відповідь прийшла одразу, вона прочитала її пізніше: «Ок».
Дощ ущух так само раптово, як почався. Мартін провів її до хвіртки, і Нора вилетіла з-під навісу з чимось зеленим у зубах, але Лора дивилася на небо й нічого не помітила.
Її не було годину й сорок дві хвилини.
— Він майже весь час спав, — сказав Деніел. — Де пережидали?
— Під соснами біля урвища. Там майже не протікає.
— Нору хоч нормально вигуляла?
— Думаю, так.
Увечері Деніел знайшов під столом зелений тенісний м’ячик.
— Це не наш.
— Мабуть, на стежці знайшла.
— Тоді завтра викинь. Хтозна, де він валявся.
Він поклав м’ячик біля дверей. Уранці Лора сховала його в кишеню своєї куртки.
10
М’ячик пролежав у кишені куртки два дні. Лора натрапляла на нього пальцями щоразу, коли одягалася, і щоразу лишала на місці. Третього дня Деніел поїхав до Лісабона, сказавши на прощання «якщо надовго, напиши», і вона пішла з візком до моря. Біля підйому до Мартінового дому Лора дістала м’ячик із кишені, і Нора одразу підстрибнула.
— Не твій, — сказала Лора й пішла вгору.
На дзвінок Мартін відповів майже одразу.
— Я принесла вкрадене майно.
Хвіртка клацнула. Мартін вийшов з-за будинку в робочих рукавицях, із землею на штанях, і взяв у неї м’ячик.
— Я вже помітив пропажу.
— Фінн заявив у поліцію?
— Фінн вважає, що все на ділянці належить йому, доки не зникне. Потім він про це забуває. Завидна філософія.
Лора закотила візок у двір. За будинком стояли ящики з маленькими кущиками, земля довкола була скопана, а за дальньою стіною саду здіймалася рівна темно-зелена стіна, вища за людський зріст. Лора вважала її живоплотом, доки не побачила прохід.
— А там що? — спитала вона.
— Сад.
— Ще один?
— Формально.
Лора ступила крок у прохід і одразу вперлася в розвилку.
— Та це ж лабіринт.
— Він самий. Його зробив мій батько, коли мені було років сім. Я тут виріс, потім поїхав, а дев’ять років тому повернувся.
Живопліт був старий: унизу виднілися товсті стовбури, де-не-де кілька зрослих разом, а над рівно підстриженим верхом стирчали молоді пагони.
— І в ньому справді можна заблукати?
— Можна. Я перевіряв, років у десять. Спочатку було цікаво: ідеш, повертаєш, дивишся, що далі. Я знав кілька коротких маршрутів і одного дня вирішив піти далі. Звернув кудись, потім ще раз, потім мені набридло, і я вирішив вийти. Тричі опинявся біля тієї самої кам’яної чаші. Після третього разу сів біля неї й розревівся.
— Ви?
— Мені було десять. Батько прийшов і вивів мене. Він знав дорогу, сам же його й спроєктував.
— Це нечесно.
— Приблизно це я йому й сказав. — Мартін перекотив м’ячик у долоні. — Поки йдеш усередину, усе добре. Неприємно стає, коли вирішуєш, що пора виходити.
— Дуже погана реклама.
— Я вас і не запрошував.
— А що там зараз?
— Не знаю. Я туди не ходжу. Садівник стриже його двічі на рік, усередині теж. Сподіваюся, дорогу він знає, інакше мені довелося б шукати нового садівника.
Лора знову підійшла до проходу. Ліва доріжка за ним була вужча за праву.
— Ходімо зі мною.
— Ні.
Відповідь була така коротка, що вона обернулася.
— Удвох ми принаймні не заблукаємо.
— Заблукаємо, — сказав Мартін. — Я знаю, як це буде. Мені захочеться пройти ще один поворот. Потім ще один.
Він лишився стояти біля стіни.
У візку прокинувся син. Лора подивилася на годинник: двадцять дві хвилини.
— Мені треба йти. Але я ще повернуся до вашого лабіринту.
— Він нікуди не дінеться.
Деніел повернувся з Лісабона раніше за неї і зустрів її запитанням, де вона була.
— Гуляла. Стежкою.
— А ти де був? — спитав Деніел у сина, нахилившись над візком.
— Мовчить, — сказала Лора.
— Значить, є що приховувати, — усміхнувся Деніел.
Увечері, поки грілася вода для чаю, Лора стояла біля вікна. Мартінів дім було видно між деревами. Лабіринту звідси не було видно зовсім.
11
Уранці Деніел пішов із Норою ще до сніданку й повернувся за годину, задоволений.
— Сьогодні ідеальна собака. Просто треба нею займатися.
— Тобто справа все-таки не тільки в дитині?
— Одне іншому не заважає.
Пізніше він сів із сином на диван, і Нора, полежавши біля стіни, підійшла й сіла біля його коліна. Деніел її не зупинив.
— А як же два метри? — спитала Лора, складаючи білизну.
— Вона спокійна. Хай познайомляться як слід.
Син потягнувся до собаки й учепився пальцями в шерсть у неї під вухом. Нора різко повернула голову, і в кімнаті пролунало коротке гарчання. Деніел схопився раніше, ніж Лора встигла видихнути, і одним словом відіслав Нору до стіни. Син навіть не заплакав. Деніел оглянув його руку, кожен пальчик.
— Не вкусила, — сказала Лора.
— Я бачу. Але цього досить. — Він сів назад, і вона помітила, що в нього тремтить рука, якою він тримав сина. — Я дарма розслабився. Я ж був поруч.
— Отож-бо, був.
— А якщо наступного разу не буду?
Наступного дня він сам запропонував їй прогулятися.
— Дзвінки я закінчив до четвертої. Візьми Нору, їй теж корисно. Години дві можеш не поспішати. Повідомлення, якщо більше двох. Сьогодні я щедрий.
На стежці Лора відпустила Нору й пішла швидше, ніж зазвичай. Біля підйому до Мартінового дому постояла недовго й пішла вгору.
Мартін сидів у дворі на перевернутому ящику й очищав від землі совок.
— Таки? — спитав він, простеживши, куди вона дивиться.
— Таки.
— Вхід до саду відчинений. Я не передумав, якщо ви про це.
Нора вже вляглася поруч із Фінном, і Лора лишила її у дворі.
Перші повороти дались легко. Доріжка роздвоювалася, потім ще раз. Живопліт обабіч стояв щільно, за ним нічого не було видно. Лора пройшла повз стару кам’яну лаву, майже сховану під гіллям, і вийшла на маленький круглий майданчик, де стояла кам’яна чаша. Порожня, з темною смугою від старої води на стінці, з листям і двома сосновими шишками на дні. Минуло одинадцять хвилин, і Лора вирішила, що пора назад.
Від чаші розходилися три доріжки. Вона обрала ту, якою, як їй здавалося, прийшла, і за кілька поворотів зраділа лаві, доки не помітила, що в цієї лави немає спинки. Повернулася, обрала іншу доріжку й за хвилину знову стояла перед чашею.
На екрані телефона висіло повідомлення від Деніела: «Не спить, але задоволений». Лора відповіла «Добре», і палець затримався над екраном. Можна було покликати Мартіна: він сидів десь там, за зеленими стінами, на своєму ящику. Вона не покликала.
Потім стало по-справжньому неприємно. Живопліт здіймався на метр вище за її голову, угорі шумів вітер, а внизу було тихо, і жоден поворот не відрізнявся від іншого. Двадцять три хвилини. Лора вже набрала повітря, щоб гукнути його ім’я.
— Норо! — гукнула вона натомість.
Десь ліворуч гавкнули. Лора пішла на звук, повернула, ще раз повернула, покликала знову й за хвилину побачила вихід, а за ним двір і Нору, що стояла біля самого проходу.
Мартін був біля ящиків із рослинами.
— Знайшли чашу?
— Двічі.
— Значить, зайшли далеко.
— Ви знали, що я там застрягну?
— Ви самі питали, чи можна там заблукати. І я розповідав про хлопчика, який сів і заплакав.
— Добре, знімаю претензію.
— Скільки ви там пробули?
— Двадцять вісім хвилин. Поки я йшла всередину, здавалося, що менше. Поки не вирішила вийти.
Мартін подивився на неї, і вона сама почула, що сказала, і замовкла.
— Кави? — спитав він за кілька секунд.
— Ні.
— Добре.
Він повернувся до рослин так легко, що Лорі стало прикро.
— Могли б хоч трохи засмутитися.
— Через каву? Переживу.
Хвіртку вона відчинила сама. На стежці раз озирнулася: Мартін знову сидів на ящику й працював.
Дорогою Деніел надіслав фотографію: син спав у нього на животі. Підпис: «Я програв». Лора надіслала у відповідь три усміхнені до сліз пички.
— Бачиш, ми без тебе не померли, — сказав він удома.
— Я й не думала, що помрете.
— Думала.
Нора підійшла до них, і Деніел, не дивлячись, сказав: «Назад». Собака відступила й лягла.
— Може, ти таки від початку мав рацію, — сказала Лора.
— Запиши дату.
— Не дочекаєшся.
12
Наступного дня Деніел привіз дві дитячі хвіртки: одну поставив між вітальнею і коридором, другу біля входу на кухню.
— Дім тепер схожий на аеропорт, — сказала Лора, подаючи йому викрутку.
— В аеропортах собаки зазвичай не живуть. — Він затягнув кріплення. — Я не хочу замикати її в окремій кімнаті. Так краще.
— Для кого?
— Для всіх. — Він клацнув защіпкою. — Відчиняється однією рукою, з дитиною зручно. Зачиняємо, тільки коли він на підлозі. Решту часу відчинено.
Увечері син лежав на ковдрі, а Нора підійшла з коридору до зачиненої хвіртки, постояла й лягла просто перед прутами.
— Подивись, як вона лягла, — сказала Лора. — Шкода її.
— Лор, вона просто лежить.
— Ну так. Носом у прути.
— Вона на нього гарчала. — Деніел відсунув ноутбук. — Ну що ти хочеш, відчинити й подивитися, що буде? Навіть якщо там десять відсотків. Я так не можу, розумієш?
— Розумію.
— Ну от.
За кілька хвилин Лора взяла сина на руки й відчинила хвіртку. Нора підійшла, зупинилася за два метри й подивилася на Деніела. Він сказав «іди», і вона підійшла ближче, обнюхала Лорині пальці й лягла біля її ніг. Деніел працював далі.
У середу йому треба було ночувати в Мадриді, і перед від’їздом він іще раз показав їй защіпку.
— Я вмію відчиняти хвіртку, Дене. І зачиняти.
— Зачиняти складніше. Коли він на підлозі, Нора з іншого боку. Навіть якщо вона спокійна. — Він поцілував її в потилицю й узяв валізу. — Дзвонити кожні двадцять хвилин не буду.
— Дякую.
— Буду кожні сорок.
По обіді син заснув. Лора спіймала себе на тому, що зачинила хвіртку до порожньої вітальні, відчинила її назад і надягла куртку. Заходити до Мартіна вона не збиралася, але біля підйому сповільнила крок, а Нора вже звернула вгору, і Лора пішла за нею.
Мартін читав на терасі. Фінн спав у смузі сонця біля стіни.
— Я вас відволікаю?
— Поки ні. Почнете — скажу. — Він відклав книжку. — Як лабіринт?
— Я вийшла.
— Я помітив. Ви були там майже пів години.
— І не прийшли по мене?
— Ви не кликали.
— А якби я не вийшла?
— Вийшли б. У вас був голос.
Лора сіла на край сусіднього стільця.
— Нора тепер офіційно відокремлена від дитини. Деніел поставив хвіртки.
— Після того, як вона гарикнула? Як на мене, розумно.
— Розумно? Ви ж самі питали, що було раніше: заборона чи ревнощі.
— Питав. Може, постійна заборона ревнощі тільки посилює. Але якби собака гарикнула на мою дитину, я б теж їх розділив.
— Чудово, — Лора відкинулася на спинку стільця. — Я думала, ви скажете щось інше.
— Тоді навіщо питали?
— Не знаю. — Вона помовчала. — Ви страшенно незручна людина.
Мартін не відповів і перегорнув сторінку. Лора подивилася на обкладинку: французький автор, якого вона знала з одного роману.
— У вас є ще його книжки?
— Є.
— Позичите?
Він подивився на неї трохи довше, ніж вимагало запитання, потім підвівся й пішов до будинку. Крізь скляні двері Лора бачила книжкові полиці, низький столик, темний диван. Він повернувся з тонкою потертою книжкою в м’якій обкладинці.
— Не поспішайте.
На першій сторінці у верхньому куті олівцем стояло «M. V.» і рік. Лора поклала книжку на коліна, а Мартін знову розгорнув свою й не спитав, коли вона її поверне.
Удома вона почала читати за кухонним столом. Французька виявилася складнішою, ніж вона пам’ятала. Подзвонив Деніел.
— Хвіртка зачинена?
Лора подивилася в коридор. Нора лежала біля відчиненої хвіртки.
— Зараз ні. Він нагорі, спить.
— Тоді нормально.
— Дякую за дозвіл.
— Я нічого не дозволяю. Ти сама все розумієш. — Він розповів про зустріч, потім спитав: — Ти що, гортаєш щось?
— Книжку. Французьку.
— Знову вирішила помучитися? Де взяла?
Запитання прозвучало між двома іншими, без жодного інтересу. Лора подивилася на олівцевий підпис.
— Знайшла. Удома.
Вона сказала це раніше, ніж устигла вирішити, що скаже.
— У нас є французькі книжки?
— Виявляється.
Деніел заговорив про інше. Поклавши слухавку, Лора ще раз розгорнула першу сторінку, закрила книжку, хотіла поставити її на полицю у вітальні, але передумала й віднесла нагору, у нижню шухляду тумбочки зі свого боку ліжка.
Коли Деніел повернувся, він став навколішки й обійняв Нору.
— Ну що, вас тут кривдили?
— Ще й як, — сказала Лора.
Він поцілував її й узяв сина. Нора пішла за ним, і він, не обертаючись, сказав «назад». Лора зачинила за ними хвіртку.
13
Книжку Лора дочитала за чотири дні, уранці, поки Деніел говорив телефоном у кабінеті. Почувши його кроки на сходах, вона сховала книжку в шухляду.
— Ти не бачила мого синього блокнота? Маленький, без ліній. — Деніел висунув верхню шухляду своєї тумбочки, засунув. — У кабінеті нема.
— Може, в машині.
— Перевірю, — сказав він, подивився на годинник і пішов.
Лора дістала книжку, провела пальцем по олівцевих ініціалах і закрила обкладинку. Два дні вона гуляла дорогою між будинками, а на третій поклала книжку в сумку візка й пішла до моря. Мартін і Фінн трапилися їй назустріч біля майданчика над урвищем.
— Повертаю.
— Уже?
— Це комплімент книжці чи мені?
— Книжці. Сподобалася? Тоді залиште собі.
— Ні. Вона ваша.
— Вагомий аргумент, — сказав він і взяв книжку.
Вони пішли в бік його дому.
— Можна спитати? Чому ви тоді попросили не розповідати Деніелові про воду?
— Ви все-таки розповіли?
— Ні.
— Тоді питання не термінове.
— Для мене термінове.
Мартін переклав книжку в другу руку й відступив до краю стежки, пропускаючи двох велосипедистів.
— Коли мені було трохи за тридцять, я працював з одним судновим інженером. Він розповідав про свого капітана. Це був його перший рейс на посаді. Добрий капітан, підготовлений, акуратний, і дуже не хотів, щоб екіпаж помітив, що він у чомусь не впевнений. Тому на судні було багато правил. Вахтовий не змінює курс більш ніж на кілька градусів без підтвердження. Про будь-яке відхилення доповідають нагору. Капітана, якщо ситуація не аварійна, будять через посильного.
— Звучить розумно.
— Усе було розумно. За кілька місяців екіпаж звик, що краще спитати. — Мартін поклав книжку на старий камінь з отворами. — Однієї ночі вони йшли вздовж скелястого берега. Вітер, течія, нічого особливого. Судно почало зносити з курсу. Вахтовий помітив рано, міг просто довернути, але щоб довернути достатньо, потрібно було більше ніж кілька градусів. Тому він довернув, скільки дозволялося, і послав матроса будити капітана. Капітан прокинувся й спитав, чи точно перевірили місце. Вахтовий перевірив іще раз. Потім капітан спитав про течію. Потім одягнувся й піднявся на місток.
— І?
— І вони сіли на мілину. Ніхто не загинув, за кілька годин їх зняли, пошкодили гвинт і днище. Потім капітан звинувачував вахтового в тому, що той пізно його розбудив. В інструкції справді було написано: у разі сумніву викликати капітана негайно.
— Але вахтовий же спершу намагався впоратися в межах дозволеного.
— Бо все інше дозволяв тільки капітан.
— То хто винен?
— Вахтовий справді порушив інструкцію. Він розбудив капітана надто пізно.
— Це нечесна відповідь.
— Про капітана я розповів усе інше. — Мартін узяв книжку з каменя. — Ви спитали, чому я не хотів розмови. Мені здалося, що ваш чоловік із тих людей, хто хоче сам вирішувати, що безпечно в його домі.
— Це погано?
— Ні.
— Але ви все одно попросили мене промовчати. Значить, вирішили за нього.
— Виходить, що так.
Лора не чекала, що він погодиться.
— І за мене.
— За вас ні. Ви могли розповісти.
Вона відвернулася до океану. Унизу розбивалися невисокі хвилі.
— Могли б просто сказати: я помилився.
— Міг би. Можливо, я помилився.
— Ви нестерпний.
— Ви вже казали.
На розвилці він пішов додому, а Лора рушила далі вздовж моря й думала не про капітана. Вона намагалася згадати, що саме сказала Деніелові в ніч протікання, і згадала одне слово: «впоралася». Про книжку теж було одне слово: «знайшла». Короткі слова, і в жодному не було брехні, якщо не рахувати того, що в них не вмістилося.
Удома Деніел сидів на підлозі у вітальні. Хвіртка була відчинена, син лежав на животі й намагався підняти голову, Нора лежала біля протилежної стіни.
— Дивись, — сказав Деніел. — Уже п’ять хвилин так. Не лізе.
— Може, хвіртки скоро будуть не потрібні.
— Може.
— Ти сказав «може»?
— Не звикай. — Він підняв сина на руки, задоволений. — Бачиш, працює. Прогулянки, межа, спокій. Якщо бути послідовними, вона все розуміє.
— А якщо вона просто звикла?
— Тим краще.
— І коли ти вирішиш, що хвіртки можна прибрати?
— Коли буду впевнений. Місяць. Жодного звуку в його бік.
— А якщо вона гарикне на двадцять дев’ятий день?
— Почнемо рахувати знову. — Син потягнувся до його сорочки, Деніел перехопив маленьку руку. — Цьому теж доведеться пояснювати правила.
— Теж рулеткою?
— Якщо знадобиться, — сказав він, і вони обоє засміялися.
Увечері на тумбочці Деніела лежав синій блокнот. Лора не спитала, де він знайшовся.
14
Після розмови про капітана Лора ще кілька разів гуляла з Мартіном, часом зустрівши його випадково, часом ні. До будинку вона більше не заходила. Одного разу вони дійшли до входу в лабіринт, Мартін спитав «ще раз?», вона сказала «ні», і вони пішли далі. Про Деніела він не питав, а вона про нього не розповідала.
Удома все йшло як і раніше. Деніел працював, їздив, повертався й по неділях гуляв із Норою. Одну хвіртку він зняв, друга майже завжди стояла відчинена. Якось син знову вчепився Норі в шерсть, і собака тільки повернула голову. Деніел розтиснув маленький кулачок, похвалив собаку й погладив її. Лора дивилася на це з кухні.
Увечері вони вечеряли на терасі, Деніел розповідав про роботу, і Лора сміялася. Потім він прибрав посуд, а вона вклала сина. Коли вона спустилася, Деніел сидів за столом, і перед ним лежав синій блокнот.
— Можна спитати? Ти часто бачиш Мартіна?
— Іноді, — сказала Лора, сідаючи навпроти.
— Наскільки іноді?
— Кілька разів на тиждень.
— Ви домовляєтеся?
— Буває.
Він кивнув, як кивав клієнтам, коли цифри сходилися.
— Коли я шукав блокнот, я відкривав усі шухляди. Твою тумбочку теж. Там лежала книжка французькою, з ініціалами «M. V.».
— Я її повернула.
— Я знаю. У неділю я гуляв із Норою повз його ворота. На поштовій скриньці та сама літера. — Він поклав долоню на блокнот. — Ти сказала, що знайшла її вдома. Я три тижні чекав, чи скажеш ти сама.
Вона мовчала, і він вів далі:
— Я хочу попросити тебе більше з ним не зустрічатися.
— Чому?
— Бо мені це не подобається. Що ти ходила до нього. Що ви домовляєтеся. Що ти приховувала це від мене.
— Я зараз нічого не приховую.
— Зараз — ні. Я не хочу, щоб це тривало.
— Це правило?
— Якщо тобі так простіше, — сказав Деніел після паузи, — так. Не ходити до нього й не домовлятися про прогулянки.
— А якщо ми зустрінемося випадково?
— Лоро.
— Я просто питаю.
— Привітаєшся.
— Дозволяєш?
— Не починай.
Кілька секунд вони мовчали.
— А якщо я все одно піду?
— Я нічого не можу тобі заборонити, — сказав він не одразу.
— Але правило є.
— Є. — Він подивився на блокнот, ніби там було записано, з чого все почалося. — Я ж просто хотів, щоб нам тут було спокійно. Від самого початку. Більше нічого.
Він підвівся й зібрав горнятка. Лора лишилася за столом, телефон лежав перед нею, і повідомлень не було.
15
Наступного дня Деніел працював удома. По обіді Лора надягла куртку, і Нора підвелася з підлоги. Деніел вийшов із кабінету.
— Гуляти? Куди?
— До моря.
— Лоро. Ти йдеш до нього?
— Не знаю.
— Учора ти знала, про що я прошу.
— Знала.
Син спав нагорі, у домі було тихо. Лора відчинила двері, і Нора вийшла за нею на доріжку. Деніел пішов слідом до середини галявини.
— Норо.
Собака зупинилася, потім знову рушила за Лорою.
— Норо. Місце.
Нора зупинилася біля хвіртки й обернулася до нього. Лора поклала руку на засувку. Деніел дивився на віллу на пагорбі. Лора теж подивилася туди, відчинила хвіртку й вийшла.
Нора ще секунду дивилася на Деніела, потім пішла слідом.
Лора почула, як він набрав повітря, і обернулася. Деніел ступив крок по галявині, той самий широкий крок, яким колись ішов до огорожі, побачивши біля хвіртки чужого чоловіка із собакою, і зупинився. Рука, якою він показував Норі місце біля ноги, піднялася й опустилася. Більше він її не покликав.
Стежка була суха й рівна. Вона огинала виступи скелі плавними дугами, і за кожним поворотом відкривався ще один короткий відтинок, який природно було пройти. Потім наступний. Нора забігала вперед, зникала за поворотами й поверталася, хоча її ніхто не кликав. На першому повороті Лора озирнулася: Деніел стояв посеред галявини сам, хвіртка за нею лишилася відчиненою. На другому було видно тільки дім і терасу. Далі вона йшла, не обертаючись, а коли нарешті зупинилася там, де кущі розступалися й узбережжя було видно на кілька кілометрів, білу стіну вже не можна було відрізнити від сусідніх.