По батькові

Вадим уперше побачив Шахнозу Карімову в прямокутнику Teams.

Нарада йшла російською. Замовник був із Ташкента, і Вадима поставили на проєкт із двох причин: за експертизу, якої в цій галузі більше ні в кого в компанії не було, і за мову. Російська лишалася для нього рідною, і відтоді, як почалася війна, ця обставина тішила його дедалі рідше.

В одному вікні була ташкентська переговорна на п’ятьох, в інших сиділи окремі учасники. У переговорній зверталися одне до одного на ім’я та по батькові: Рустам Ільхомович, Ділноза Хамідівна, Бахтійор Еркінович. Вадим відзначив це з відстороненим інтересом. У його житті по батькові давно скасували, до того ж офіційно. До нього самого зверталися просто «Вадиме», як до західного підрядника, і його це влаштовувало.

Головного він визначив за хвилину. Рустам Ільхомович був одягнений недбаліше за всіх: сорочка з розстебнутим коміром, піджака немає. Він сидів, відкинувшись, склавши руки на животі й трохи нахиливши голову, і дивився на решту так, як власник птахоферми дивиться на курей у загоні: з усмішкою, в якій турботу неможливо було відрізнити від підрахунку яєць. Говорив він мало. Решта, починаючи фразу, поглядала на нього.

Шахноза під’єднувалася зі свого вікна, звідкись іззовні, і тільки її називали просто на ім’я. Вадим представляв свою сторону проєкту, вона — замовника. Перед нарадою він переглянув список учасників і запам’ятав тільки посади. Через двадцять хвилин довелося запам’ятати й її.

Запитань вона ставила мало, але двічі зупинила обговорення саме там, де решта вже готова була погодитися. Спершу спитала, що саме вважається вихідною умовою. Потім — чому обмеження, яке всі називали технічним, вважається технічним, якщо воно з’явилося з умов договору.

Вадим відповів. Вона уточнила. Він відповів знову.

Рустам Ільхомович уперше за нараду поворухнувся: зняв руки з живота й коротко кивнув, дивлячись кудись у бік її вікна.

— Добре, — сказала Шахноза. — Тоді це різні проблеми. Їх просто чомусь поклали в одну таблицю.

Вадим подивився на таблицю. Вона мала рацію.

Коли розмова перейшла до організаційних питань, Шахноза майже перестала брати участь: сиділа трохи збоку від камери, щось записувала, поглядала на другий екран. Наприкінці Бахтійор Еркінович, який вів проєкт із боку замовника, спитав, хто де буде наступного тижня.

— Я поки що в Брюсселі, — сказала Шахноза.

Вадим підвів очі.

— Ви в Брюсселі? Тоді ми доволі дивно розмовляємо через Teams.

— Є таке.

— Давайте зустрінемося. Однаково треба пройтися по вихідних даних, заразом розберемося, де в нас технічні питання, а де договірні.

— Давайте.

У вівторок обоє були вільні після шостої. За десять хвилин Вадим отримав запрошення до ресторану біля Люксембурзької площі й повернувся до роботи.

Надвечір він згадав її фразу про таблицю.

Він мав звичку готуватися до зустрічей із людьми, від яких залежав хід проєкту. Посада повідомляє про людину менше, ніж прийнято думати, а Вадимові важливіше було зрозуміти, як людина ухвалює рішення. Одному потрібні цифри, іншому висновок у першому абзаці, третьому спершу ризик, четвертому можливість. Той самий технічний матеріал можна показати п’ятьма способами й отримати п’ять різних розмов.

Він відкрив її профіль. Shahnoza Karimova. Кілька років у міжнародній компанії, до того консалтинг, ще раніше великий інфраструктурний проєкт. Освіта виявилася несподіваною: Ташкент, потім Росія, потім програма в Європі. На сторінці університету нічого корисного не знайшлося, зате за п’ятнадцять хвилин пошуку трапився запис давньої конференції, півтори години, Шахноза третьою доповідачкою.

Перші дві хвилини він слухав на подвійній швидкості, потім перемкнув на звичайну. Тема була далека від їхнього проєкту, і наскільки глибоко Шахноза заходить у технічну частину, він зрозумів майже одразу. Відео все ж додивився. Говорила вона без ефектів, іноді зупинялася посеред фрази й перебудовувала її, двічі поверталася до вже показаного слайда. Коли в моделі бракувало даних, так і казала. Коли зала намагалася перетворити припущення на висновок, виправляла.

Наприкінці їй поставили запитання, складене явно для демонстрації компетентності того, хто питав. Вадим устиг сформулювати відповідь. Шахноза відповіла інакше: погодилася з частиною заперечення й спитала, що зміниться на практиці, якщо прийняти запропоновану альтернативу. Чоловік почав пояснювати, і за хвилину з’ясувалося, що не зміниться нічого.

— Тоді це добре зауваження до моделі, але погане зауваження до рішення, — сказала Шахноза.

Вадим зупинив відео, перемотав назад і послухав ще раз.

Потім відкрив її статтю, потім ще одну, вже ніяк не пов’язану з проєктом. О десятій вечора він помітив, що сидить удома над текстом восьмирічної давнини про розподіл невизначеності в інвестиційних рішеннях. До вівторка це було не потрібно. Він дочитав.

Наступний день пішов на роботу. О п’ятій надійшов лист від Шахнози: три короткі запитання, жодного зайвого речення. Над одним Вадим просидів хвилину, перш ніж зрозумів, навіщо вона його поставила. Розрахунок її цікавив мало; вона перевіряла, де вони проводять межу системи.

Він відповів і знову відкрив пошук, уже не пояснюючи собі навіщо.

У старих результатах знайшлася фотографія з університетської конференції: Шахноза, років на п’ятнадцять молодша, третій ряд, завелика зелена куртка, погляд кудись ліворуч від камери. Під фотографією йшов список учасників. Шахноза Карімова.

На імені Вадим затримався. Ташкент, приблизно зрозумілий рік народження, радянська родина чи принаймні ще радянська система документів. На нараді всіх називали на ім’я та по батькові, крім неї. Тут його теж не було.

Воно йому було ні до чого. Просто його відсутність впадала в око.

У самого Вадима з по батькові була своя історія. Коли він отримував громадянство, службовець комуни переніс дані з присяжного перекладу радянського свідоцтва про народження. Перекладач працював за нідерландськими правилами, і в посвідченні з’явилося: Vadim Nikolajevitsj Morozov. Nikolajevitsj стало другим ім’ям.

Банк працював французькою і випустив картку на Vadim Nikolaïevitch Morozov. Страхова взяла дані зі старого паспорта й записала Nikolaevich. Авіакомпанія викинула трему й склеїла все в VADIMNIKOLAIEVITCH, а співробітниця на посадці в Женеві хвилин п’ять звіряла це з паспортом, де стояло Nikolajevitsj. У робочих системах довгий рядок не вміщався в поля: десь з’являвся Vadim N. Morozov, десь програма вирішувала, що Nikolajevitsj — прізвище. Три написання одного слова, і жодна система не вважала їх однією людиною. Кожна розбіжність коштувала листа, дзвінка, іноді нотаріуса.

— Meneer Nikolajevitsj? — спитав якось оператор, сумлінно вимовивши всі приголосні.

— Майже, — відповів Вадим.

По батькові в країні ніхто не користувався, і навіщо це слово стоїть в імені, теж ніхто не розумів. Пояснювати незнайомим людям будову східноєвропейських імен Вадимові зрештою набридло, і він розпочав процедуру зміни імені. З’ясувалося, що видалити слово з власного імені значно складніше, ніж отримати його туди помилково: заяви, старі документи, обґрунтування, офіційне рішення і ще кілька кроків, сенс яких він давно забув. У новому посвідченні лишилося Vadim Morozov. Він кілька разів його перевірив і прибрав старе в теку.

Відтоді до будови імен він ставився уважніше за більшість людей.

У Шахнози по батькові мало бути, якщо родина свідомо від нього не відмовилася. Кілька варіантів пошуку нічого не дали. Потім знайшлася стара російськомовна публікація з підписом «Ш. А. Карімова», і це «А.» могло означати що завгодно.

Тепер це була задача. Вадим почав шукати поєднання прізвища, міста, університету й років. Анвар Карімов підходив за віком і містом, але прізвище було надто поширеним; Вадим його відкинув, а за десять хвилин повернувся. Знайшлася ще одна згадка, потім газетна сторінка з погано розпізнаним текстом, де поруч з Анваром Карімовим згадувалася донька без імені. Потім університетський архів, програма конференції і, нарешті, рядок:

Шахноза Анварівна Карімова.

Вадим відкинувся на спинку стільця.

— Ну от.

Слово прозвучало так, ніби він його згадав. Практичної цінності знахідка не мала жодної.

Далі матеріали почали складатися в ланцюжки: університетська сторінка вела до публікації, публікація до конференції, конференція до інтерв’ю, і резюме поступово перетворювалося на біографію. Виявилося, що Шахноза двічі різко змінювала галузь: уперше на початку кар’єри, вдруге — коли змінювати вже нічого не вимагалося. Прямого пояснення не було, були сліди. В одному інтерв’ю вона казала, що їй швидко стає нудно, коли в роботі лишається тільки оптимізація відомого. В іншому — що їй подобається момент, коли в новій галузі доводиться ставити погані запитання, бо добрих ти ще не вмієш формулювати.

Вадим знав цю фазу. Він і сам кілька разів заходив у галузі, де спочатку мав вигляд людини, яка не розуміє очевидного. Більшість намагалася вибратися з цього стану якнайшвидше. Йому він подобався.

Потім знайшлася дискусія про міський транспорт, якій було понад десять років. Транспортна компанія збиралася збільшити вечірній інтервал на кількох маршрутах з п’ятнадцяти хвилин до тридцяти. Автобуси ходили напівпорожніми, і логіка здавалася бездоганною: рейсів удвічі менше, пасажири ті самі, кожен автобус завантажений щільніше. Вадим прочитав обґрунтування й погодився.

Шахноза не погодилася. За інтервалу в п’ятнадцять хвилин, писала вона, людина йде на зупинку, не дивлячись у розклад, і чекає в середньому сім з половиною хвилин. За тридцяти вона чекає в середньому п’ятнадцять або починає підлаштовувати під автобус вихід із дому, і двадцятихвилинна поїздка перетворюється на сорокахвилинну. Хто може сісти в машину, сідає. Рейсів стає вдвічі менше, і якщо пасажирів іде більше половини, кожен автобус, що лишився, їде порожнішим, ніж раніше. Компанія бачить порожні автобуси й знову збільшує інтервал. «Це парадокс частоти. Ви економите на рейсах і платите пасажирами».

Вадим перечитав. Його «очевидно» трималося на одному припущенні: кількість пасажирів бралася за сталу величину, хоча вона сама залежала від розкладу. Суперечці було дванадцять років, сперечалися незнайомі люди про місто, в якому він ніколи не жив. Він читав далі.

За кілька повідомлень Шахноза застосувала той самий аргумент до нічного маршруту до лікарняного містечка, і тут Вадим побачив діру раніше за її співрозмовника. Уночі цим автобусом їдуть медсестри після зміни й люди без машини. Іти їм нікуди, вони чекатимуть скільки доведеться, і жодної спіралі не виникне. Співрозмовник написав про це наступним повідомленням.

Шахноза була в тій суперечці значно різкішою, ніж тепер, подекуди несправедливою. На заперечення вона спершу огризнулася. Наступного дня написала:

«Так. Тут ви маєте рацію. Я рахувала тих, хто має вибір».

Без застережень і без спроби перетворити визнання на нову перемогу.

Слово «сподобалося» почало з’являтися в нього в голові підозріло часто.

Дев’ять років тому хтось спитав її, навіщо вчити ще одну європейську мову, якщо для роботи вистачає англійської. Вона відповіла довго, Вадим не погодився приблизно з половиною і за десять хвилин уже подумки з нею сперечався. Сперечатися виявилося приємніше, ніж погоджуватися. Потім знайшлися нотатки про архітектуру Середньої Азії, про аматорську астрономію і текст про машинний переклад, хоча професійно вона ним ніколи не займалася. «Машина помиляється там, де текст сам не знає, що хоче сказати», — писала вона.

— Ні, — сказав Вадим екранові.

Наступний абзац.

— Ну добре.

Ще один.

— Ні, однаково ні.

Він спіймав себе на тому, що формулює запитання для вівторка, і зупинився. У вівторок у них робоча зустріч, і Шахноза гадки не має, що він читав її старі суперечки.

Вадим закрив ноутбук. Наступного дня відкрив знову, вже не називаючи це підготовкою.

Збіг інтересів сам по собі нічого не означав. Означало те, що Шахноза рухалася предметом так само, як він: починала з практичного питання й за кілька кроків опинялася в історії мови чи в давно забутій технічній нормі. Якщо поруч лежало питання, цікавіше за вихідне, вона переходила до нього. Поступово з’явилося відчуття, що з такою людиною теми не закінчуються і кожна вичерпана породжує нові. Він уявив розмову без порядку денного й зрозумів, що хотів би це перевірити.

До п’ятниці він знав про неї набагато більше, ніж збирався: Томськ, повернення до Ташкента, новий від’їзд, ранні теми робіт, назви проєктів, яких вона сама могла вже не пам’ятати, ім’я батька, по батькові, яким вона в Європі не користувалася, і ту зелену куртку. Знав він і те, як вона сперечається і як помиляється. Останнє виявилося важливим, бо доти образ складався підозріло гладко.

Потім знайшовся професійний конфлікт, у якому Шахноза мала поганий вигляд, принаймні в першій версії: категорична, тисне на людину, яка вже перестала сперечатися, і не може зупинитися, коли своє вже довела. Вадим прочитав усе, що знайшов, двічі. В іншій версії виявився контекст: опонент до того кілька разів переходив на особистості, частину його повідомлень було видалено, але вони збереглися в цитатах. Різкість це пояснювало, хоча виправдовувало не цілком. Якраз ця неповна виправданість сподобалася йому найбільше.

Знайшлося й інтерв’ю, де вона впевнено міркувала про предмет, у якому зналася гірше, ніж думала.

— Ну ні ж бо, — сказав Вадим.

Наприкінці вона все-таки додала, що може помилятися.

— Запізно, — сказав Вадим і засміявся.

На кілька годин інтерес зник, і він відчув полегшення: нормальна людина, нема чого добудовувати щось із випадкової зустрічі. Увечері він згадав її аргумент із зовсім іншої дискусії, подумав, як би вона відповіла на заперечення, і зрозумів, що знову думає про неї.

До понеділка він визнав, що сталося. Жодного моменту не було, жодної межі, за якою скінчився професійний інтерес. Запитання «як із нею розмовляти?» просто непомітно змінилося запитанням «чи сподобаюся я їй?».

Це було трохи безглуздо. Вони розмовляли один раз, через відеоконференцію, потім обмінялися кількома листами. Усе інше він зібрав зі слідів, які людина лишила за двадцять років. Різницю між людиною та її моделлю Вадим розумів добре, і це розуміння анітрохи не заважало моделі подобатися йому дедалі більше. Фотографії давно перестали мати значення. Кілька разів він відкривав її текст, заздалегідь уявляв, куди вона поверне, і щоразу помилявся рівно настільки, щоб хотілося читати далі.

Після цього пошук став незручним. Жінка, з якою він один раз говорив через Teams, не розповідала йому ні про Томськ, ні про батька. Сама вона знала про нього, наскільки він міг судити, назву компанії, посаду й кілька фактів із професійної біографії. Асиметрія була безневинною і все одно неприємною. Він не зламував акаунтів, не купував баз, не дзвонив знайомим, усе лежало у відкритому доступі. Однак «це можна знайти» і «нормальна людина стала б це шукати» — різні твердження.

Вадим вирішив більше нічого не шукати. Рішення протрималося до вечора: він відкрив її профіль ще раз, нічого нового не знайшов і після цього справді зупинився.

У вівторок день тягнувся довго. Технічна частина була готова. Вадим склав короткий список запитань, видалив два, додав одне і тут виявив нову проблему: стежити доводилося й за тим, чого він знати не мав. Якщо вона скаже, що навчалася в Росії, не можна відповідати «так, у Томську». Якщо згадає першу роботу, не можна називати проєкт. Якщо розмова торкнеться мов, не можна сперечатися з текстом дев’ятирічної давнини.

Він спробував провести межу нормального знання. Сайт компанії й LinkedIn — нормально. Публічна доповідь на тему проєкту теж, стара стаття, мабуть, теж. Архів університетської конференції вже сумнівний, ім’я батька зайве, по батькові цілком зайве.

На по батькові він затримався. Шахноза Анварівна. У цьому було щось смішне. Він уявив, як вимовить це при зустрічі, одну маленьку провокацію, без жодного бажання показати обсяг пошуку. Якщо вона здивується, можна сказати, що знайшов у старій публікації. Це навіть буде правдою.

О шостій він закрив ноутбук і пішов пішки, двадцять хвилин. Ресторан виявився маленьким: кілька столиків біля вікна, бар, світле дерево, стільці занадто близько один до одного. Вадим прийшов раніше, назвав бронювання, але сідати не став і лишився біля входу. Щойно пройшов короткий дощ; люди заходили, складали парасольки, знімали куртки. За три хвилини сьома.

За останні дні він бачив Шахнозу десятки разів: у вікні відеоконференції, на сцені, на групових фотографіях, у зеленій куртці, біля якоїсь будівлі в Ташкенті. І тільки тепер подумав просту річ: він її ніколи не зустрічав. Усі ці дні в його квартирі жила людина, якої там не було. Зараз мала з’явитися справжня, можливо, зовсім інша.

Крізь скло він побачив жінку, що йшла вздовж фасаду, і впізнав одразу. Вона мала майже такий самий вигляд, як на останній відеоконференції, і зовсім інший, ніж на фотографіях: там обличчя застигло в одному виразі, а зараз вона йшла швидко, звірилася з номером будинку, зазирнула всередину й побачила Вадима. Він підняв руку.

Вона увійшла, зняла пальто, підійшла. На секунду обоє опинилися в звичайній ніяковості людей, які вже розмовляли, але ніколи не зустрічалися і тепер мають обрати привітання відповідно до ступеня знайомства.

Шахноза першою простягнула руку. Вадим потиснув її й дозволив собі єдине:

— Добрий вечір, Шахнозо Анварівно.

Руки вона не відпустила.

— Добрий вечір, Вадиме.

Пауза була короткою. Рівно такою, щоб він устиг вирішити, що на цьому все.

— Миколайовичу.