Назвати цькування

Цькування рідко починається з урочистого оголошення. Спершу з’являється прізвисько, повторюваний жарт, невеликий поштовх або перевірка того, наскільки людина готова терпіти.

Після вбивства Кітті Дженовезе в Нью-Йорку газети створили впливовий, але неточний сюжет про десятки байдужих свідків. Джон Дарлі та Бібб Латане вирішили дослідити не безсердечність міста, а структуру ситуації. У їхніх експериментах учасники повільніше зверталися по допомогу, коли вважали, що те, що відбувається, чують й інші люди.

Так з’явилася ідея дифузії відповідальності. Натовп не обов’язково робить кожного гіршим; він робить менш ясним, хто саме має діяти. Тому в реальній небезпеці корисніше звернутися до конкретної людини — «ви в синій куртці, викличте допомогу» — ніж просити абстрактне людство.

Корисно рано і ясно позначити межу:

Мені це не подобається.

Не називай мене так.

Не чіпай моїх речей.

Це не жарт для мене.

Краще говорити про конкретну дію, а не доводити, що інша людина погана. Спокій допомагає зберегти ясність, але відсутність спокою не робить межу менш законною. Людина має право злякатися, розлютитися чи заплакати.

Одного повідомлення може бути досить для випадкової недоречності. За систематичного цькування простої відмови часто недостатньо. Потрібні:

• фіксація епізодів;
• свідки;
• звернення до дорослих або керівництва;
• зміна середовища;
• підтримка групи;
• план безпеки.

Порада «просто не реагуй» іноді зменшує задоволення кривдника. Іноді повідомляє, що спротиву не буде. Вибір залежить від ситуації.

Причини цькування можуть бути пов’язані зі статусом, груповими нормами, агресією або бажанням отримати реакцію. Не обов’язково шукати у кривдникові прихований біль, щоб визнати його відповідальність. Нещасні люди теж здатні відповідати за власні вчинки.

Головне — не приймати вибір агресора за об’єктивну оцінку себе.

Мішень обирають не лише через її властивості. Іноді просто перевіряють, кого група дозволить атакувати.

Систематичне цькування зазвичай починається з дрібниць, про які ніяково говорити вголос: прізвисько, схований рюкзак, зіпсований зошит, «та годі, ми ж жартуємо». Кожен епізод окремо легко оголосити дурницею, і на цьому вся конструкція тримається. Тому запис допомагає не лише в розмові із завучем чи відділом кадрів: три рядки з датами перетворюють набір дурниць на один довгий факт, який важче списати на вразливість.

Звідси неприємний наслідок для тих, хто розбирає такі історії збоку. Людина, яка прийшла з одним епізодом, має непереконливий вигляд. На той момент, коли епізодів набирається досить, вона зазвичай уже не приходить.